ІВАН ОГІЄНКО – ФУНДАТОР І РЕКТОР КАМЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (1918-1920 рр.).

ІСТОРІЯ НАЗВИ КАМЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ (2008 р.)

Історична довідка

Науково-педагогічна громадськість, інтелігентські кола України неодноразово піднімали питання перед попередніми урядами про присвоєння імені видатного українського вченого, державного, освітнього, церковного і громадського діяча, ректора і фундатора Кам’янець-Подільського державного українського університету  (1918-1921 рр.) Івана Івановича Огієнка Кам’янець-Подільському національному університету.

Архівні і опубліковані документи, наукові праці сучасних українських істориків (М.С.Тимошик, І.І.Тюрменко, В.П.Ляхоцький, Є.І.Сохацька, О.М.Завальнюк та ін.) дають змогу з’ясувати місце і роль І.І.Огієнка у заснуванні і  функціонуванні одного із двох національних українських університетів, створених в добу Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., – Кам’янець-Подільського державного українського університету, внесок цього науковця і державотворця у розвиток українознавства, української православної церкви, системи національної освіти.

Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. у містечку Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії в селянській родині. У 1896 році закінчив місцеву початкову школу, вступив до Ки­ївської військово-фельдшерської школи. З 1900 р. служив помічником лікаря у шпиталі. У 1903 р. екстерном склав іспити на атестат зрілості  при класичній гімназії в м.Остріг на Волині, що дало підставу вступити на медичний факультет університету Св. Володимира.  Згодом перевівся на історико-філологічний факультет цього ж університету.

У 1909 р., захистивши кандидатську працю ”Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського”, закінчив університет з дипломом першого ступеня, став дійсним членом Українського  наукового товариства. У 1912 р. поповнив ряди історичного товариства Нестора-Літописця, став членом-кореспондентом Товариства любителів давньої писемності (Санкт-Петербург).

У 1910-1912 рр. навчався на Вищих педагогічних курсах в Києві. На початку 1911 р. вийшов міністерський наказ про зарахування І.І.Огієнка професорським стипендіатом.

Упродовж 1914 – на початку 1915 рр. він успішно склав магістерські іспити з церковнослов’янської, російської, польської і сербської мов, історії російської та європейської літератур (всі – на „відмінно”), здобув звання приват-доцента кафедри російської мови і літератури університету Св.Володимира.

Після революції 1917 р. Іван Іванович використав нові політичні умови життя українців, підготував і видав знакову для українського національного відродження роботу „Рідна мова в українській школі”. Сподіваючись на загальне вивчення рідної мови в українських школах, Іван Іванович склав програму її викладання, а також покажчик літератури до вивчення, історію і закон українського правопису, орфографічний словник української мови.

З червня 1917 р. І.І.Огієнко прилучився до справи організації в Києві Українського народного університету. 24 вересня його було обрано секретарем історико-філологічного факультету. 5 жовтня  1917 р. на святі офіційного відкриття Київського народного українського університету він, за дорученням керівництва  навчального закладу, виступив перед професурою, студентами і гостями з лекцією на тему „Українська культура”.

У Київському народному українському університеті Огієнко був членом Ради лекторів і входив до складу таких комісій, як бібліотечна і розбудови мережі українських університетів. Він з великою увагою стежив за національною освітою, ставленням російських вищих шкіл в Україні до процесу національного відродження після проголошення УНР.

22 березня по ст. ст. (4 квітня по н. ст.) 1918 р. І.І.Огієнко в складі делегації київських професорів побував у Кам’янці-Подільському. Комісія вивчала можливість відкриття тут університетського закладу.  18 травня 1918 р. Рада лекторів КНУУ обрала Огієнка відповідальним за започаткування університету у губернському центрі Поділля. 22 травня Рада проголосувала рішення про призначення його в.о. ректора Кам’янецького університету.

Вже 20 червня 1918 р. при Міністерстві освіти й мистецтва Української держави розпочала роботу Комісія з вищих шкіл і наукових інституцій України під головуванням академіка В.І.Вернадського, до якої запросили також І.І.Огієнка (для участі у розгляді питань, що стосувалися Кам’янець-Подільського університету).

6 липня 1918 р. І.І.Огієнко у ролі керівника майбутнього університету  прибув до Кам’янця-Подільського. На місці він провів велику підготовчу роботу.

17 серпня П.П.Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів закон про заснування з 1 липня 1918 р. Кам’янець-Подільського державного українського університету.

І.І.Огієнко займався організаційною роботою. Його талант реалізувався  в ремонті навчальних приміщень,  мобілізації дефіцитних матеріалів та приладдя,  формуванні професорської корпорації, пробиванні потрібних для університету законів, відстоюванні інтересів незаможного селянства, влаштуванні всеукраїнського свята відкриття університету, яке відбулося 22 жовтня 1918 р.

З осені 1918 р. ректор став однією з найбільш помітних постатей громадсько-політичного життя Кам’янця-Подільського. Він брав на себе роботу, пов’язану з пробудженням у місцевих українців національної свідомості, допомагав людям, які потрапляли у скрутне становище. Як авторитетного українського діяча, його обрали членом Головної управи Українського Червоного Хреста.

5 січня 1919 р. Директорія УНР призначила І.І.Огієнка міністром народної освіти із збереженням за ним попередньої посади. Першим його кроком став наказ про відмову від міністерської платні на користь незаможним студентам Кам’янець-Подільського університету. Він активно зайнявся створенням Ради міністра освіти. Важкою успадкованою проблемою, якою довелося займатися І.І.Огієнку, була доля російських університетів України в умовах національного відродження. 24 січня 1919 р. І.І.Огієнко  заснував „Комісію в справах щодо вищих шкіл і наукових інституцій” в складі 15 осіб.

Прагнучи розширити коло абітурієнтів, дати вчителям початкових шкіл можливість здобути університетську освіту, І.І.Огієнко організував вироблення „Правил вступу до вищих шкіл України осіб, що скінчили реформовані по закону 14 червня 1917 року учительські семінарії”.

Вже перебуваючи в Галичині, міністр освіти УНР намагався проводити через уряд рішення, які були потрібні для національної вищої школи. 30 березня 1919 р. з його подачі Рада народних міністрів ухвалила „Закон про пільги для приват-доцентів Київського та Кам’янець-Подільського державних українських університетів в отриманні наукового ступеня магістра”, а  6 і 12 квітня – закони про відкриття з 1-го квітня 1919 р. в структурі КПДУУ сільськогосподарського і правничого факультетів.

 В Кам’янецьку добу Директорії УНР (червень-листопад 1919 р.) І.І.Огієнко домігся того,  що очолюваний ним заклад яскраво зарекомендував себе як вогнище національної культури, важливий осередок освітньо-культурного життя краю і опора українського державотворення. Сам ректор, крім участі в роботі різних  курсів, що функціонували при університеті, виступав з окремими лекціями, які збирали повну аудиторію.

Враховуючи неординарні якості І.І.Огієнка – великий організаційний хист, український патріотизм, активне відстоювання національного характеру православної церкви в Україні, – Директорія УНР 15 вересня 1919 р. призначила його міністром ісповідань УНР із залишенням     за ним посади ректора університету. Новий міністр взявся за українізацію православної церкви.

Після того, як українська армія у листопаді 1919 р. залишила Кам’янець-Подільський, І.І.Огієнка, було призначено на посаду Головуповноваженого уряду УНР. Він був найвищим українським державним посадовцем, на якого навалилися десятки проблем (формування референтур, Ради (Комітету) Головуповноваженого, діяльність місцевих і прибулих українських інституцій, військовиків, шкіл, шпиталів, кілька тисяч держчиновників, наявність великої заборгованості з виплатою зарплат і надбавок різним категоріям бюджетників за кілька місяців, проблема збереження держмайна, перебування тисячі мігрантів з різних регіонів України, загострення міжконфесійних відносин, невлаштованість українських військовополонених у польських таборах, матеріальні труднощі української дипломатичної місії у Варшаві тощо).

Як ректор університету, він займався питаннями палива, вироблення Статуту наукового товариства, створення Комісії з перекладу на українську мову текстів Св.Письма, придбання за кордоном наукової літератури і навчального обладнання, виділення коштів видавничому відділу Ради студентських представників для друку курсів лекцій викладачів, виробленням Статуту університетської бібліотеки, звільнення з-під польського арешту окремих студентів, формування комісій з вироблення історичного словника української мови,  вироблення правничої термінології тощо.

9 липня 1920 р., у зв’язку з воєнними подіями, І.І.Огієнко разом з сім’єю відбув до Станіславова.Працював у складі уряду УНР. Повернувся до Кам’янця 7 листопада 1920 р., але 14 листопада, в зв’язку з наступом радянських військ і евакуацією з міста українських державних установ, членів уряду і проводу різних політичних партій і організацій, назавжди покинув Батьківщину і відправився в останню еміграцію.

Разом з близькими  І.І.Огієнко опинився в Тарнові, а згодом у Винниках під Львовом. Пізніше вчений переїхав до Львова, де працював  над мовознавчими проблемами та питаннями  „розмосковлення” православної церкви України, видав „Православний словник”, „Іпостату і правильність української мови”, стінні таблиці для шкіл тощо, викладав у місцевій жіночій семінарії, звідки невдовзі його звільнили.

 Разом із о.Савчуком займався пошуками митрополита для греко-православної  церкви у Канаді, брав ак­тивну участь у створенні там УГКЦ. У 1923 р. його запросили на посаду викладача (за іншими даними – ректора) духовної семінарії в Канаді.             

З відкриттям у Варшавському університеті православного богословського відділу І.І.Огієнко з 1926 р. очолював тут кафедру старослов’янської мови й кирилівської палеографії, згуртував групу українських студентів, які активно виступали проти полонізації.

У 1930 р. його обрали членом Собору Православної Церкви, згодом –заступником Голови Передсоборного зібрання. 1932 року І.І.Огієнка звільнили з Варшавського університету за „український націоналізм”, „спротив полонізації українських студентів, православних богословів”.

Видавав науково-популярний журнал „Рідна мова” (німці закрили його у 1939 р.) і, як додаток, науково-популярну бібліотеку, продовжував дослідження з походження української мови. У 1935-1937 рр. редагував науково-літературний щомісячник „Наша культура”. Тут, а також в „Рідній мові”, друкував свої праці – „Складню  української мови”, „Український літературний наголос”, „Рідне слово”.

Працюючи професором богословського факультету, написав ряд фундаментальних праць: „Нариси з історії української мови” (1927), „Костянтин і Мефодій” (1927-1928), „Пам’ятки старослов’янської мо­ви” (1927), „Морфологія церковнослов’янської мови" (1927),  „Повстання азбуки літературної мови у слов’ян” (1927). У 1937 р. І.І.Огієнко довів кількість своїх наукових праць до 441. З 1932 по 1939 рр. працював над перекладом Біблії та інших богослужбових книг з гебрейської та грецької мов на українську.

З початком Другої світової війни очолив церковну раду, яка вела боротьбу за відновлення національного духу Української автокефальної православної церкви у Польщі. 30 вересня 1940 р. Собор єпископів УАПЦ ухвалив рішення висвятити І.І.Огієнка в єпископи з титулом архієпископа Холмського і Підляського. 8 жовтня 1940 р. в Яблочинському монастирі митрополит Діонісій постриг його у ченці і дав ім’я Іларіон, якого 10 жовтня висвятили  дияконом, а наступного дня – ієромонахом  з веденням в сан архімандрита. З 21 жовтня 1940 р.   Іларіон – заступник митрополита УАПЦ генерал-губернаторства. У 1941 р. розглядалося питання   про призначення його на посаду митрополита Київсь­кого і всієї України, але через внутрішні чвари в церковних колах кандидатура Іларіона не пройшла.

26 березня 1944 р. Собор єпископів Варшавської митрополії висвятив його на митрополита Холмського і Підляського. Але через обставини   воєнного часу   розгорнути широку діяльність у новій якості не встиг. Незабаром Іларіону довелося рятуватися від   загрози наступу радянських військ. Спочатку перебував у Криниці, що на Лемківщині, згодом були Словаччина, Закопане, Краків, із наближенням фронту опинився в католицькому монастирі біля Відня, потім – у Швейцарії, де разом з іншими українськими біженцями поселився в одному з лозанських готелів біля Женевського озера. На запрошення громади церкви Св.Покрови Вінніпегу у березні 1947 р. прибув до Канади.  У серпні 1951 р. Собор єпископів обрав його Першоієрархом УГКЦ в Канаді. Помер 29 березня 1972 р. Похований у Вінніпезі.

З кінця 80-х років ХХ ст. розпочався нелегкий шлях повернення імені, праць і справи Івана Огієнка на батьківщину. Цьому протидіяли різні політичні сили.

В незалежній Україні зроблено чимало для вшанування борця за волю України, її вірного сина і патріота – Івана Огієнка, зокрема, у Кам’янець-Подільському національному університеті (колишньому педінституті).

Трохи ретроспекції:

1990 р. – рада філологічного факультету тодішнього Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (протокол №2 від 28 листопада) приймає рішення про звернення до вищих інстанцій про перетворення ВНЗ в університет з присвоєнням його імені Івана Огієнка.

1992 р., 16-17 квітня – подолавши чималі перепони, передусім прокомуністичний спротив провідної професури університету на чолі з тодішнім ректором, на базі філологічного факультету університету відбулася науково-теоретична конференція «Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І. Огієнка (1882-1972 рр.)» — перша в Україні. Рекомендації конференції з пунктом «Перетворити Кам’янець-Подільський педагогічний інститут в університет і присвоїти йому ім’я Івана Огієнка, його фундатора і ректора» було надіслано у Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти.

27 травня 1992 р. було створено Всеукраїнське Товариство Івана Огієнка, головною метою якого було визначено проведення широкої культурно-просвітницької, пропагандистської роботи щодо спадщини Івана Огієнка (головою обрано тодішнього декана філологічного факультету Є.І. Сохацьку).

1993 р. – Всеукраїнське Товариство Івана Огієнка зініціювало вузівський референдум, зібрано було сотні підписів викладачів та студентів на підтримку ідеї перейменування ВНЗ.

1995 р.ряд громадських організацій м. Кам’янець-Подільського (філія Всеукраїнського Товариства Івана Огієнка, «Просвіта» та ін.) надіслали заяву-звернення Прем’єр-Міністру Є. Марчуку, міністру освіти М. Згуровському щодо реорганізації педінституту в університет і присвоєння йому імені першого ректора Івана Огієнка.   

1997 р., 22 жовтня – урочисто презентовано Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет, але вже без імені В. Затонського і ще – без імені І. Огієнка. А ще 1997 рік рядом громадських організацій було проголошено роком Івана Огієнка. Всеукраїнським Товариством Івана Огієнка у м. Кам’янець-Подільський  знову на базі філологічного факультету університету проведена друга Всеукраїнську наукову конференцію «Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І. Огієнка (18-19 лютого)». ЇЇ проведення супроводжувалося (до і після) шаленим  спротивом прокомуністичних сил проти Івана Огієнка як особистості, який нібито займав сумнівну позицію в роки Другої світової війни. Як доказали сучасні дослідники, це чергові міфи ідеологічного прорадянського спадку. І. Огієнко все життя був одержимий ідеєю самостійної України, її державності. 

1998 р., березень – Президент України Л. Кучма дав розпорядження керівнику Міністерства освіти України  п. М. Згуровському внести пропозиції щодо присвоєння імені Івана Огієнка Кам’янець-Подільському університету (газета «Літературна Україна». – 26 березня 1998 р.). На жаль, тодішнє керівництво університету виявилося неспроможним вирішити розпорядження Президента. На захист доброго імені піднялася преса. У «Подільських вістях» (м. Хмельницький) зі статтею «Іван Огієнко: «Працю довершить наступне покоління?» виступила Тетяна Слободянюк.

2002 р., 3 жовтня – відбулося розширене засідання вченої ради університету на прийняття звернення до Президента України щодо зміни статусу педагогічного університету на класичний та присвоєння йому імені Івана Огієнка. Запрошеними були Микола Плав’юк, голова ОУН, екс-президент УНР в екзилі, доктор економічних наук, почесний професор університету; Ірина Тюрменко, доктор історичних наук, професор, огієнкознавець; Володимир Ляхоцький, доктор історичних наук, огієнкознавець; Богдан Червак, головний редактор газети «Українське слово»; Олександр Мазурчак, міський голова м. Кам’янець-Подільського. Одноголосно було прийнято Звернення до Президента України Л.Д. Кучми про перетворення університету в класичний і присвоєння йому імені Івана Огієнка (протокол вченої ради №9 від 3 жовтня 2003 р.).

2007 р., 7 лютого – появився Указ Президента «Про вшанування пам’яті Івана Огієнка» за №85/2007 р. від 7 лютого 2007 р. У п.2 Указу зазначено: «Кабінету Міністрів України, Раді Міністрів автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вивчити питання про присвоєння окремим навчальним та науковим закладам і установам імені Івана Огієнка, а також відповідне найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць та площ у населених пунктах України».

2008 р., 20 серпня – Прем’єр-Міністр України підписала розпорядження за №1119-р «Про присвоєння імені Івана Огієнка Кам’янець-Подільському національному університету. У ньому йдеться: «Прийняти пропозицію МОН про присвоєння імені Івана Огієнка Кам’янець-Подільському національному університету та надалі іменувати Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка» (сторінка «Законодавство України» сайту Верховної Ради»).

Ім’я І. Огієнка зобов’язує! Воно стане новим імпульсом у вивченні й пропаганді творчої спадщини Великого Українця. Ми й надалі будемо домагатися поставити цю справу на державну основу. Пора видати в Україні хоча б збірку вибраних працях І. Огієнка, вивчити питання про перенесення архіву І. Огієнка в Україну (зараз він у Канаді, у консисторії Української Православної Церкви). Впевнені, що так і буде! У цьому, як і завжди в огієнківських домаганнях, нас підтримують потужні громадські організації – Спілка письменників України, Конгрес української інтелігенції, Комітет по присудження премій Івана Огієнка (голова П. Мовчан), відомі вчені-огієнкознавці (О. Завальнюк, М. Тимошик, І. Тюрменко, З. Тіменик, Я. Поліщук та ін.), Всеукраїнське Товариство імені Т.Г. Шевченка «Просвіта».

Великі завдання стоять перед координаційним Центром огієнкознавства Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. На разі продовжується ним випуск наукових збірників «Іван Огієнка і сучасна наука та освіта. Серія історична та філологічна» (здійснено 6 випусків: 2004-2009 рр.). У перспективі роботи Центру – видання творчої спадщини Івана Огієнка.

Кам’янець-Подільський національний університет гідно вшановує свого фундатора. На фасаді головного корпусу встановлено меморіальну дошку з барельєфом Івана Огієнка (2003 р.), у рамках святкування 90-річчя університету (2008 р.) там же з’явився пам’ятний знак, присвячений викладачам Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918-1921 рр.), більш відомий як «Подвижники національної освіти».

Ім’я Огієнка стало символом української державності та соборності. Вчитаймося, вдумаймося в його поетичні рядки:

Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові,
Бо другого серця кохати не маю.
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю.

(«Наша культура». – 1952. – Ч.8(173). – С.10).

Повернулося до нас чисте і чесне ім’я Івана Огієнка!